Среда, 12.08.2020, 20:58

Hack FoR LiFE inTeRnet -                        "hackersoft"

Вы вошли как Гость | Группа "Залетные"| 
Категории раздела
Статьи [30]
история Украины [33]
метрология [25]
психология [30]
прочее [0]
тут вы найдете информацию
+18 [0]
Мини-чат
опрос
какая у вас ОС?
Всего ответов: 554
облако
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
...

Каталог статей

Главная » Статьи » история Украины

Етнокультурні регіони України
Етнокультурні регіони стають складовою ідентичності населення України-Русі починаючи з 11 століття. Про перші з них згадується в давньоукраїнських літописах, виокремлюючи із загальної спільності Рустію, Галицьку землю, Надбужжя, Холмщину (Забужжя), Підляшшя (Підлісся), Перемишлянщину, Надросся, Переяславщину, Київщину, Надпоріжжя, Підкарпатську Русь. Згодом, у 12-13 століттях історичні документи фіксують і такі утворення: Червону Русь, Покуття, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полісся, а у пізніші часи, з 14 до 16 ст. — Запоріжжя, Басарабія, Північне Причорномор'я, Берестейщину, а відтак, у 17-18 ст. — Донщину, Гетьманщину, Задунайську Січ, Слобожанщину, Новоросію, Таврію, Кубанщину.

Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних етапи. Перший охоплює 6—10 ст. і пов'язаний із етноплемінними утвореннями, що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає етнонім «русь (русичі, руські люди)».

Другий етап тривав у 11—14 ст. з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі залишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття «княжого столу» набувала більшої самостійності й навіть незалежності. Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася на етнічному ґрунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина, Сіверщина, частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщина, Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.

Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі фіксувалося офіційними документами — грамотами, що означало їх відносну самостійність. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, спричинившись до поступової трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Про етнокультурну своєрідність етнічної землі писав відомий етнограф 19 ст. Микола Симашкевич: «Мешканці, що її населяли, вважалися нібито окремою нацією і тому мали свої особливі закони та звичаї, свої, так би мовити, національні права й переваги, своїх особливих правителей, котрі титулувалися князями, господарями та дідичами землі».

Самостійність земель була відносною, оскільки Київ регулював у них політичне управління, нерідко з цією метою змінюючи в них правителів. Щодо економічних зв'язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами землі, а виходили далеко за межі не тільки свого краю, а й Київської Русі. Показовими в цьому плані є «торжища» на київському Подолі, відкриті археологами, що являли собою колонії для купців як всіх східнослов'янських земель, так і земель скандинавських, візантійських, германських тощо.

Поширення міжземельних економічних зв'язків позитивно позначалося на формуванні схожих етнокультурних рис населення Руси-України, незважаючи на досить усталену локальну, власне земляцьку своєрідність етнічності. Головним проявом етнокультурної інтеграції було поширення спільного етноніма — русичі та етнополітоніма — Русь (Київська Русь). Отже, структура етнічності другого етапу, хоч і мала розмаїту варіативність, відзначалася й багатьма спільними ознаками.

Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі — 15—19 ст. — у зв'язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією, Росією, а згодом, у 16—18 ст., — колонізацією українцями «вільних», «слободних» земель Південного Сходу та Сходу.

Колонізація окремих українських земель іншими державами і народами територіальне розмежувала людність України, стримуючи процес її етнокультурної консолідації і формуючи водночас регіональність культури. Адже будь-яка держава, що заволоділа частиною України, відзначалася своєрідністю і політичного устрою, і соціально-економічного розвитку, і національного складу, і релігії. Все це разом сприяло локалізації етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких урізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів: угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.

Прослідковується така закономірність формування історично-етнографічних регіонів під дією усіх зазначених чинників: чим міцнішими виявлялися етноізоляційні бар'єри, чим тривалішими вони були, тим розмаїтішою була етнічна структура населення, і чим більше несхожою виявлялася культура, привнесена на український ґрунт, тим виразнішою ставала етнічність регіону, вирізняючись із загальноукраїнської етнічності. Етнічність регіонів набувала крайових ознак, причому зазвичай в структурі всіх їхніх характеристик: у формуванні крайових самоназв, регіональної самосвідомості, зональних форм традиційно-побутової культури, мовних діалектів та антропологічних груп.

Колонізація українських земель відбувалася без врахування кордонів колишніх земель, міжземельних об'єднань або етноплемінних союзів, хоча поодинокі винятки й були. По суті, не змінилися етнокультурні кордони Підкарпатської Русі, захопленої Угорщиною; Буковини, що колонізувалася у різні часи різними країнами. Інші колонізовані частини України не відповідали колишнім територіальним одиницям. Таким чином створювався інший образ й інші кордони нового територіального об'єднання, в межах якого давалися взнаки й давні, часом навіть архаїчні кордони: чи то давніх земель, чи то стародавніх племінних утворень.

Отже, історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов'янських племен, інші — союзів племен, треті — земель, четверті — кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п'яті — межі новоосвоєних українським населенням земель.

Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення. Навіть якщо їхні мешканці мали відмінну первинну культурну основу, тривало проживаючи в однакових природних умовах, згодом набували схожих культурних рис з іншими племенами цієї природної зони. Така етнокультурна трансформація з часом визначила зональність регіональної культури, що залежала ще й від характеру міжплемінних, міжземельних або міжетнічних спілкувань.

Звичайно, природно-географічні умови мали суттєвий вплив на етніку, зокрема на традиційно-побутову культуру, етнічний характер, ментальність, заняття людей, обумовлюючи таким чином додаткову систему своєрідної локальності культури. Нерідко траплялося так, що населення краю, мешкаючи тривалий час за однакових історичних умов, суттєво різнилося за природними умовами. І навпаки, проживаючи в схожих природних умовах, відрізнялося за історично-культурними ознаками.

Усе розмаїття територіальної етнічності населення України, що формувалося історично та під впливом природних чинників, можна подати у вигляді такої системи різнорівневих етнотериторіальних одиниць:
Природно-історичні області;
Історично-етнографічні регіони;
Історичні зони;
Етнографічні райони.

Природно-історична область — найбільш усталена одиниця, оскільки визначальним ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося на формуванні спільних рис у заняттях і культурі, як правило, кількох етноплемінних утворень або земель. В Україні можна виділити чотири основні природно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісостеп (Рівнину) та Степ. Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон. Наприклад, Полісся — на Західне (Волинське), Центральне (Київське) та Східне (Чернігівське); Карпати — на Передкарпаття, власне Карпати і Закарпаття; Рівнина — на Лівобережжя (Дніпра) і Правобережжя; Степ — на Східний (Донбас), Центральний (Таврію) і Західний (Буджак).

Історично-етнографічний регіон — це етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам'яті людей. Це — основна одиниця в системі районування, оскільки пов'язана із давнім етнічним корінням, ґрунтуючись, як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічні особливості визначалися і певною своєрідністю природних умов.

В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і Сіверщина.

Головною складовою історично-етнографічних регіонів є колишня земля, що з часом набувала значення історичної області. Вона окреслює зональний тип регіональної культури, котрий вирізняється своєрідністю, зберігаючись у пам'яті людей як символ етнічної історії. Часто історична зона фіксує етапи розселення давнього населення або стадїі освоєння нових земель, нарешті, вона є пам'яттю про ті землі, що були виокремлені від материнського українського етнічного масиву. Серед найдавніших земель відомі Надбужжя, Холмщина, Перемишльщина, Галицька земля, Наддністрянщина, Попруття, Подесняння, Надросся, Надтясминщина, Переяславщина, Надпоріжжя, Буджак, Надслуччя, Подоння; серед земель, освоєних українським людом, найбільш відомі «задніпровські місця»: Українська лінія, Нова Слобода, Нова Сербія, Слов’яносербія, Новоросія, а серед земель, що колись становили єдиний етнічний масив України, — Кубанщина, Мармарощина, Берестейщина, Сновська земля.

Історико-географічні області України

Усі названі складові системи історично-етнографічних регіональних утворень — поліетнічні, включають у переважно українську основу іншоетнічні субстрати. Виняток становлять етнографічні утворення, що формувалися лише на українському етнічному ґрунті як прояв певних історичних процесів: або як результат трансформації давніх племен, або як наслідок впливу культури сусідніх держав на певні українські землі. Такі утворення — етнографічні групи — мають своєрідні риси в традиційно-побутовій культурі; вони відзначаються двома рівнями етнічної самосвідомості — на рівні етнографічної групи і на загальноукраїнському рівні — та притаманними діалектами.

На українському етнічному ґрунті нині збереглося п'ять етнографічних груп: гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини.

джерело

Категория: история Украины | Добавил: mank (16.01.2011)
Просмотров: 1602 | Теги: головні історичні регіони україни | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]