Вторник, 19.03.2024, 09:40

Hack FoR LiFE inTeRnet -                        "hackersoft"

Вы вошли как Гость | Группа "Залетные"| 
Категории раздела
Статьи [30]
история Украины [33]
метрология [25]
психология [30]
прочее [0]
тут вы найдете информацию
+18 [0]
Мини-чат
опрос
какая у вас ОС?
Всего ответов: 554
облако
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
...

Каталог статей

Главная » Статьи » психология

27. Критика зарубіжних теорій активності особистості.
1. Теорія В.Джемса.
В.Джемс – одним із перших почав розробляти проблему особистості на науковій основі.
Під впливом його теорії формувались подальші концепції особистості,
розпочалось активне дослідження таких явищ, як самооцінка, самосвідомість,
образ самого себе. Заслуговує на увагу запропонована В.Джемсом структура
особистості. Він вважав, що складові частини особистості можна розподілити
на три класи:
1) Фізична особистість містить у собі тілесну організацію особистості,
матеріальні цінності людини (одяг, житло, матеріальні результати праці), а
також близьких родичів людини. В.Джемс пояснював це тим, що коли помирає
хтось із наших рідних, ніби помирає частинка нас самих.
2) Соціальна особистість визначається належністю людини до людського
роду. За Джемсом, у людині є стільки соціальних особистостей, скільки
індивідумів або груп визнає в ній особистість.
3) Духовна особистість – це об”єднання станів свідомості, конкретних
духовних здібностей і якостей людини.
2. Біхевіоризм (Б. Скіннер та інш.)
Грунтується на ідеї впливу на людину її соціального оточення. Особистісні характеристики є наслідком соціального научіння, тобто вправляння дитини у виконанні суспільно схвалених форм поведінки. У цьому виявляється загальна тенденція течії біхевіоризму, пов”язана із запереченням можливості дослідження, а отже, і врахування ролі свідомості у психічному житті людини. Таким чином, особистість розглядається як результат пристосувальницької діяльності індивіда до суспільного середовища.
3. Психодинамічний напрямок
Представлений багатьма теоріями, серед яких особливої уваги заслуговують теорії З.Фрейда, К.Юнга, А.Адлера та Е.Фромма. Основою побудови психоаналітичної теорії З.Фрейда є введене ним поняття несвідомого, що слугує відправною точкою при поясненні особливостей психічного життя людини. Фрейд вважав, що у людини є дві
головні природжені інстинктивні потреби – потреба у самозбереженні, продовженні свого роду та потреба агресії, руйнування, війни. Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку суспільства, тому вони витісняються із свідомості людини і створюють сферу несвідомого.
Відповідно до цього Фрейд запропонував таку структуру особистості:
• „Воно”- містить витіснені несвідомі інстинкти
• „Я”- підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинктам, а з
іншого – нормам і вимогам суспільства, виконує функцію наглядача за
активністю природжених інстинктів.
• „Над-Я” – це сукупність моральних норм і вимог суспільства, які
виконують роль цензора.
За Фрейдом, людина є передусім біологічною істотою і прагне
задовольнити насамперед свої природні інстинкти. Біологічне відіграє
головну роль у формуванні і функціонуванні особистості.
Психологами у межах психодинамічних теорій були поставлені фундаментальні проблеми – внутрішньої структури особистості, місця „Я” в ній, механізмів формуавння та функціонування особистості, ролі свідомого і несвідомого, регуляції поведінки і діяльності, механізмів психологічного захисту особистості. Аналіз міжособистісних стосунків залишається в основному осторонь, а іноді взагалі не розглядається як чинник формування особистості.
К. Юнг продовжував психоаналітичну концепцію у психології. Юнг вводить поняття індивідуації, позначаючи цим терміном процес саморозвитку людини, що поєднує свідоме і несвідоме.
Заслугою Юнга є й те, що він створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість особистості на себе або на зовнішній світ – відповідно людей поділяють на інтровертів та екстравертів.
4. Гуманістична психологія
Найбільш яскравими представниками цього напрямку є К.Роджерс, А.Маслоу та Г.Олпорт.
Центральною ланкою особистості, за К.Роджерсом, є самооцінка, „Я-
концепція”, що породжується у взаємодії з іншими людьми. Необхідною умовою цілісності особистості є гнучкість її самооцінки, здатність під впливом досвіду до переоцінки системи цінностей. Основною заслугою К.Роджерса вважається те, що завдяки його дослідженням явища самосвідомості, самооцінки, „Я-концепії”, а також їхні функції у розвитку особистості стали об”єктом дослідження психологічної науки.
А.Маслоу привернув увагу психологів до іншої проблеми. Він вважав головною характеристикою особистості потяг до самоактуалізації, самовираження. Стверджував, що людині не притаманні природжені інстинкти жорстокості та агресії, а якраз навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що спонукає їх допомагати один одному.
Ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими людина народжується і які вона може реалізувати за певних умов. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших, і передусім, фізіологічних потреб (пам”ятаєте так звану піраміду потреб Маслоу). Більшості ж людей не вдається досягнути задоволення навіть нижчих потреб (у їжі, безпеці, любові і повазі ), тому вищої сходинки розвитку особистості – самоактуалізації - досягає лише невелика кількість людей.
Піраміда Маслоу
1. Фізичні потреби
2. Потреба в безпеці
3. Потреба в любові та прихильності
4. Потреба у визнанні та оцінці
5. Потреба у самоактуалізації
5. Теорії особистісних рис
Автори цих теорій розглядють особистість як комплекс якостей, що властиві певним категоріям людей, або ж намагаються виявити такі риси особистості, які спонукають людей поводитися більш менш однаково в різних ситуаціях.
Так, Г.Олпорт розглядав особистість як динамічну організацію особливих
мотиваційних систем, звичок, установок та особистісних рис індивіда, які й
визначають особливості взаємодії особистості з соціальним середовищем. Мезанізмом розвитку особистості Олпорт вважав так звану „рису-мотив”, яка є вродженою і набутою , на її основі формуються риси особистості. Він виділяв від 2 до 10 основних таких „рис-мотивів”, тобто якостей (працелюбність, лінощі, чесність, ділові якості), які характеризують спосіб життя людини, а решту якостей вважав другорядними, допоміжними.
Дж.Кеттел визначив у особистості 16 шкал – наборів полярних якостей
(серйозність-легковажність, відкритість-закритість) і на цій основі розробив
методику оцінювання особистості.
Айзенк визначав особистісні риси за двома параметрами: екстраверсія-
інтроверсія, та стабільність-нестабільність..

6. Теорія С.Л.Рубінштейна
На думку Рубінштейна, особистість виступає як взаємопов”язана сукупність внутрішніх умов, особливостей, через які заломлюються усі зовнішні діяння людини. До цих внутрішніх умов належать і психічні явища – психічні властивості та стани особистості.
Особистість визначається своїм відношенням до навколишнього світу, яке реалізується у діяльності. Тому для аналізу особистості надзвичайно важливого значення набуває аналіз діяльності особистості (вид діяльності, її мета, мотиви, засоби досягнення мети, які обирає особистість).
7. Концепція особистості Г.С.Костюка.
• Згідно з теорією Костюка, індивід стає суспільною істотою, а отже, особистістю, в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність виконувати соціальні функції. Таким чином, Костюк визнавав свідомість і самосвідомість головними компонентами структури особистості.
• Розглядаючи проблему співвідношення біологічного і соціального у особистості, Костюк зазначав, що необхідно долати прийняте у психології протиставлення приробного і соціального у структурі особистості. Природні особливості відіграють істотну роль у становленні індивідуальної своєрідності особистості. І хоча природне, так би мовити,
„знімається”, розчиняється, трансформується у соціальному, але не усувається, воно діє на всіх етапах життя людини. Немає суспільного, соціального без природного, біологічного, як немає суспільства поза взаємодіючими у ньому індиівдами.

Активність особистості.
Активність живих істот – один із головних і необхідних виявів життя, внутрішня спонукальна сила, спрямована на задоволення потреб організму. Але активність людини докорінно відрізняється від активності тварин. У тварин вона є виявом інстинктивних біологічних потреб організму. У людини активність також спонукається необхідністю задоволення потреб, але сам процес задоволення потреб має активний, цілеспрямований характер і реалізується у діяльності, яка має суспільне спрямування.
Коли говорять про активність особистості, то мають на увазі ступінь її участі у суспільно-трудовому житті, що не спонукається безпосередньо біологічними потребами людини. Активна – це максимально діяльна особистість, що бере участь у суспільному житті. Саме така особистість може бути названа суб”єктом і об”єктом психічного розвитку.
Активність особистості (за А.В.Петровським) – здатність людини
робити суспільно значущі перетворення оточуючого середовища, що
ререалізуються у спілкуванні, спільній діяльності, творчості.
Принципова відмінність активності і діяльності полягає в тому, що діяльність виходить, тобто розпочинається з потреби в предметі, а активність – із потреби в діяльності.
Активність – поняття ширше за діяльність, активність начебто передує діяльності в часі: до початку власне діяльності ми активно обираємо мету, обираємо засоби і способи досягнення мети. Це і є проявом активності. Але активність не тільки передує діяльності, а й супроводжує її протягом усього процесу здійснення діяльності. Справді, неможливо уявити ефективну діяльнсть, яка була б позбавлена активності.
Якщо поглянути глибше, то стає зрозумілим, що активність особистості є
необхідною умовою власне перетворення людини на особистість.
Особистість завжди діяльна, без цього вона не може існувати в оточуючому соціальному і природному середовищі. Тільки в процесі соціально обумовленої іяльності людина перетворюється в особистість: в залежності від типу характеру, змісту діяльності, способів її виконання і формуються характерні особливості тієї чи іншої особистості.
Разом з тим саме в діяльності реалізується притаманна особистості якість активності. Іншими словами, людина прагне стати особистістю – це уже прояв активності – але стати нею вона може лише здійснюючи певну діяльність – спілкуючись, навчаючись, граючись, здійснюючи трудову діяльність. Таким чином, активність, як ширше поняття, включає в себе поняття діяльність, і є необхідною умовою її здійснення. Особистість активно взаємодіє з навколишнім середовищем і так формує і
удосконалює не тільки це середовище, але і саму себе.
На питання про джерела та природу активності особистості у психології існували та існують різні точки зору. Вперше питання про активність особистості було поставлено З.Фрейдом. Основні положення його теорії твердять: джерелом активності людини є інстинктивні спонукання, дані їй від народження, успадковані нею.
З позицій неофрейдизму джерелом активності особистості є її залежність від умов середовища. З позицій гуманістичної психології джерелом активності є потреба
особистості у самоактуалізації.
Вітчизняна психологія джерелом активності особистості визначає потреби, які виникають у процесі здійснення людиною діяльності.
З самого народження індивід виступає як живий людський організм у
взаємодії з соціальним оточенням, тому його активність обумовлена об”єктивними вимогами як біологічного організму, так і вимогами суспільства.
Оці вимоги, у психології, позначають терміном потреби, що розглядаються як – психічні явища, які відображають необхідність організму чи особистості у чомусь.
Відповідно за походженням потреби поділяють на природні і культурні.
1. природні потреби виражають залежність людського організму від умов,
необхідних для збереження життя і продовження роду. До такиї потреб відносять потреби у їжі, сні, захисті від холоду чи спеки, особі протилежної статі. Якщо якась із цих потреб не буде задовольнятись протягом довгого часу, людина помре або не зможе продовжити рід. Природні потреби притаманні і людині, і тварині, але у людини вони мають істотну відмінність – відмінність у способах і знаряддях задоволення потреби. Яка б людина не була голодна, вона не буде їсти сире м”ясо, якщо має можливість його посмажити.
2. культурні потреби - залежність активності людини від продуктів людської
культури. Якщо такі потреби не задовільняються, людина не гине, але людське у ній сильно страждає.Прикладом такого виду потреб може бути потреба використання ложки під час їжі.
За характером предмета, що задовольняє потребу, їх поділяють на матеріальні та духовні.
У матеріальних потребах виражається залежність людини від предметів матеріальної культури (предмети побуту), а у духовних – від продуктів людської свідомості (ділитись своїми думками, читати книжки). Такий поділ потреб є досить умовним, оскільки для задоволення духовних потреб необхідні матеріальні речі – щоб задовольнити духовну потребу у створенні, наприклад, творів мистецтва, перш за все потрібно купити фарбу.
Отже, природна за походженням потреба може бути матеріальною за предметом, а культурна за походженням – матеріальною або духовною за предметом.
Категория: психология | Добавил: mank (04.03.2012)
Просмотров: 2443 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]