СЕЛЯНСЬКИЙ ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ 1918-1921 РР Н МАХНО - история Украины - Каталог статей - World Wide WEB servises
Вторник, 16.09.2014, 14:25

Hack FoR LiFE inTeRnet -                        "hackersoft"

Вы вошли как Гость | Группа "Залетные"| 
Категории раздела
Статьи [30]
история Украины [33]
метрология [25]
психология [30]
прочее [0]
тут вы найдете информацию
+18 [0]
Мини-чат
опрос
какая у вас ОС?
Всего ответов: 499
облако
Статистика

Онлайн всего: 2
Гостей: 2
Пользователей: 0
...

Каталог статей

Главная » Статьи » история Украины

СЕЛЯНСЬКИЙ ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ 1918-1921 РР Н МАХНО
АХНО (Міхненко) Нестор Іванович

(08.11.1888—25.07.1934) — ватажок сел. повстанського руху на пд. України 1918—21, анархо-комуніст. Н. в с. Гуляйполе в багатодітній сел. сім’ї, рано втратив батька, з дитинства працював у наймах, отримав лише початкову освіту. 1903 розпочав роботу на чавуноливарному з-ді М.Кернера в Гуляйполі. Неповнолітнім під впливом революц. подій 1905 долучився до політ. діяльності, знаходився під впливом різних партій політичних, врешті пристав до гуляйпільської групи «хліборобів анархістів-комуністів». Був тричі заарештовуваний за підозрою в причетності до ряду політ. убивств та експропріацій. Останній раз — 1908. Збереглися антропометричні дані М., зроблені поліцією в той час, з яких видно, що М. мав зріст 2 аршини і 4 вершки, карі очі, темно-русяве волосся, шрам на лівій щоці, що він розмовляв укр. та рос. мовами, був православним. Протягом 1,5 року М. та його товариші перебували в Олександрівській в’язниці (камера № 8) й у Катериносл. губернській в’язниці. У кінці березня 1910 військово-польовий суд приговорив М.і його товаришів до смерті. З причини неповноліття на момент злочину страта була замінена М. довічною каторгою, яку довелося відбувати в Бутирській в’язниці. В екстремальних умовах каторги М. остаточно сформувався як особистість, зазнав ідейного впливу анархізму. Звільнений з ув’язнення в березні 1917 Лютневою революцією, М. повернувся в Гуляйполе, де розгорнув публічну політ. діяльність, очолив кілька революц. орг-цій. 25 вересня 1917 М. як голова повітової Ради підписав декрет про конфіскацію поміщицької землі та поділ її між селянами. На поч. грудня 1917 в Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ) як делегат від Гуляйпольської ради М. взяв участь у роботі губернського з’їзду рад робітн., сел. і солдатських депутатів, підтримав ідею про скликання Всеукр. з’їзду Рад. У січні 1918 відмовився від посади голови Ради, але невдовзі очолив революц. к-т Гуляйполя, складений із представників анархістів, лівих есерів, укр. соціалістів-революціонерів.

Після Берестейського мирного договору та приходу в Україну нім. та австро-угор. військ на поч. квітня 1918 організував загін, який чинив опір нім. наступові. У кінці квітня 1918 розпустив його і взяв участь у конференції анархістів у Таганрозі (нині місто Ростовської обл., РФ). Згодом виїхав до революц. Росії. Як пізніше він писав у своїх спогадах, у травні—червні 1918 брав участь у конференціях анархістів у Саратові (нині місто в РФ) та Москві, зустрічався з відомими рос. анархістами, а також мав контакти та вів дискусії з лідерами більшовиків В.Леніним, Я.Свердловим, Л.Троцьким, Г.Зінов’євим. У липні 1918 М. повернувся в Україну, вів нелегальну діяльність, переховувався, а восени організував терористичну групу, яка виросла в невеликий повстанський загін, що розпочав боротьбу проти влади гетьмана П.Скоропадського, місц. поміщиків та австро-нім. військ. 16 жовтня 1918 махновці захопили Гуляйполе та оголосили від імені районного гуляйпільського революц. к-ту про відновлення рад. влади та про повстання «робітників і селян проти душителів та катів Української революції австро-германо-гайдамаків...» Цю дату можна вважати початком, точкою відліку в історії махновщини. Після бою в Дібрівському лісі, в якому М. виявив особисту хоробрість та риси керівника, які дали загону можливість вийти з ворожого оточення, повстанці нарекли М. «батьком». Цим повстанським титулом він пишався і часто підписувався під публічними документами. До кінця 1918 М. вдалося об’єднати під своєю командою більшість повстанських загонів, які діяли в цьому регіоні. Наприкінці 1918 М. провів сміливу операцію із захоплення Катеринослава, але успіх був короткочасним. Місто довелося здати зі значними втратами. У лютому 1919 штабом М. був підписаний договір про входження махновських загонів до складу червоної Задніпровської д-зії як 3-ї Задніпровської бригади. Махновці відзначилися хоробрістю в боях проти військ Антанти та білих весною 1919. Ними був захоплений Маріуполь. Однак між повстанцями та більшовиками існували гострі суперечності в ідеологічних питаннях. Повстанці не могли визнати принципів диктатури пролетаріату та «воєнного комунізму», особливо продрозкладки та усуспільнення сільс. госп-ва. Ці суперечності з особливою силою загострилися в 2-й пол. весни 1919, призвели до взаємних звинувачень та стали каменем спотикання у взаєминах після того, як Л.Троцький розгорнув боротьбу з «партизанщиною» на Українському фронті. У травні 1919 Рада робітничо-сел. оборони УСРР з ініціативи Л.Троцького ухвалила рішення про ліквідацію махновщини. Проте сил і засобів для виконання цього рішення не знайшлося. Зачеплений за живе таким поворотом справ, М. подав у відставку з посади начдива, а своїм загонам дозволив самим вирішувати свою майбутню долю. Влітку М. довелося одночасно боротися і з більшовиками, і з білими. У серпні 1919 він проголосив про створення Революц. повстанської армії України (махновців). Її зусилля були спрямовані насамперед на боротьбу з денікінцями, які в цей час захопили більшу частину України та вели успішний наступ на Москву. У вересні М. заключив короткотривалий союзний договір з Армією Української Народної Республіки про спільні дії проти денікінців. У бою під Перегонівкою біля Умані махновці розбили добірні офіцерські полки білих, після чого здійснили стрімкий рейд у тили білих у пд. Україні, згодом у жовтні—листопаді 1919 практично повністю дезорганізували їх. Махновці за цей час захопили міста Бердянськ, Катеринослав, Олександрівськ (нині м. Запоріжжя), Нікополь, Маріуполь, Мелітополь. Ця суттєва обставина змусила ген. А.Денікіна зняти найкращі кавалерійс. з’єднання з більшовицького фронту і кинути їх проти повстанців. Це, у свою чергу, дало можливість червоним зупинити наступ А.Денікіна і переломити ситуацію на власну користь. Але й цього разу повноцінного союзу махновців з червоними не вийшло. Як тільки денікінська небезпека була подолана, Червона армія з січня 1920 повела боротьбу на знищення махновців. Улітку 1920 махновці здійснили 3 рейди Лівобережною Україною, загалом подолавши 1400 верст. Часто червоні частини переходили на їхній бік. Восени 1920 червоні знову використали махновців у війні з армією ген. П.Врангеля. Махновська кіннота здійснювала рейди в тили білих, брала участь у форсуванні Сиваша і зламі оборони Перекопу та Юшуні. Одразу ж після оволодіння Кримом червоні в режимі суворої таємності розгорнули нову операцію зі знищення повстанців. Однак і вона була малоуспішною. М. вдавалося, не-зважаючи на величезну кількісну перевагу червоних, продовжувати боротьбу з ними до серпня 1921, коли, вичерпавши всі наявні можливості, він з невеликим загоном перейшов румун. кордон. Згодом через Польщу він перебрався до Франції, з 1924 останні свої роки прожив у Парижі, страшенно бідуючи та ідейно продовжуючи свою боротьбу з більшовизмом на сторінках своїх спогадів і публіцистики.

Категория: история Украины | Добавил: TESTER (17.01.2011)
Просмотров: 2198 | Рейтинг: 1.5/2
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email:
Код *:
Создать сайт бесплатно